Любі мої хлопчики й дівчатка! Розповім я вам сьогодні чудесну казочку з нєожиданим кінцем. Ну не казочку, а віршик. Чи не віршик, а новелку в двох частиночках з епіложком і проложком та передмовочкою дяді автора. А казочка я вам скажу нєвєроятна.
Був собі один хлопчик. Ну як хлопчик? Хлоп пудової ваги. Сім саженей в плечах, жупан парчовий і морда кірпічом. Ну може не кірпічом, а так, кірпічиком. І був в того хлопа вірний кінь залізний. Кінь-вогонь, в прямому смислі слова. Дідусьом в того коня був трактор в полі орущий, а тата звали Чунг Жу-Юнг, чи як там його. Не наш він одним словом якийсь. І фамілія не руска. Вот. Якось хлоп вирішив поїхати до стельмаха на фактуру. Ну щоб там всякі стоєчки перевірити, атортизаторочки продивитися. Ну щоб по бруківочці не дуже грязчала ця ацька колісничка з коником. Поїхав хлоп, заодно і до коваля заглянув, щоб поміняти всякі фільтрочки, мастилка. А хочу я вам сказати, мої любі хлоп'ятка й дівчатка, з хлопа ці майстри хотіли здерти велику гулю грошей. Аж дев'ятсот з лишком гривенників зажадали. При цьому й промовляючи, що ще й по-божески взяли. А то от були випадки... Ну про це в інших казочках поговоримо.
Ситий кінь, довольний хлоп (досить відносне твердження).
А тепер хтось нетерплячий може мені закинути: "Альо гараж, давай по тємі". Так от. В досить мажоро-мінорному настрої (мажорний тому, що в біло-блакитній книжичці з'явилася чергова синенька п'ячатка, а мінорний, бо ж гаманець конкретно схуд) хлоп завів свого коня і вивів із стайні на мороз. "Мороз и солнце; день чудесный! Еще ты дремлешь, друг прелестный - Пора, красавица, проснись: Открой сомкнуты негой взоры Навстречу северной Авроры, Звездою севера явись!". Ну от, знову на лірику потягнуло. А я ще не говорив що хлоп вивів коня? А нє, говорив. Вивів, то вивів. Кому ж цікаво слухати, що хлопу не віддали залишки масла або принаймні пусту пляшешку, щоб знати, що потім доливати коню у чрево. Та ще й діагностику електроніки не провели. А він це все не проконтролював, бо спішив на роботу. Коротше їде він по шляху, що купці заморські по ньому їздять з Турції в Московію та з Києва в Болгарію, аж раптом сталося те, чого нікому не бажаю з вас. Як зараз пам'ятаю помах жезла, блиск маячка, широкий крок, серйозний погляд, ручне гальмо, скло донизу, стандартне "лейтенант...". А далі, любі мої, в мене був аргазм від запитання: "Браток, а скільки їсть на сотню в тебе кінь?"
Якось так